це ти аргументуй. Бо з твого допису виходить що і політика, і ідеологія є злом як частина системи. Ну ось ти це і аргументуй.
Quote (Rimori)
впевнений. у кожної людини свої переконання при одинакових цінностях. вони наприклад думають що бандера вбивця, так якти думаєш що сталін вбивця. і це нормально при їхніх переконаннях, що вони не люблять бандеру. бо інакше якщо б вони підтримували вбивцю, то думаю користі з них було б мало. Реальність це те в що ти віриш.Якщо б ти підтримував Сталіна при твоїх переконаннях про нього, то ким би ти був????Тож не треба нікого ділити. Москалі у нас в меншості. А українців з іншими ідеалами не треба відділяти. Якщо нас не ділити, ми знайдем спільну мову.
потрібно поширювати історичну правду....такий шлях подолання розколу кращий для української Нації, бо формує спільне бачення нашої історії
тим більше не підтримую! взагалі покажи мені що такого "надприроднього" є в нації???
Quote (Rimori)
тим більше не підтримую! взагалі покажи мені що такого "надприроднього" є в нації??? чому тоді прогресом рухають саме індивіди?? індивід частинка бога.індивід може все(моя думка)
Тоді почитай оце: Запало в пам’ять прочитане напередодні в Інтернеті Михайла Дубинянського: "Конфлікт ліберальних і націоналістичних цінностей в Україні явно набирає обертів. Тенденція тим більше примітна, що провідну роль у нашому громадському житті вже давно відіграє своєрідний гібрид ліберала і націоналіста".
Бо з тривалою і ніяк неослабною дивиною спостерігаю такого диковинного "гібрида" в націоналістичному повсякденні і при кожній (чомусь все частішій!) нагоді зринає сказане аж ген коли (!) Зеноном Коссаком: "Жийте культурою суті, а не культурою форми, чи радше й культурою форми, що має бути виявом суті".
В "Антології українського націоналізму" укладачі пропонують читачеві витяги із творів теоретиків українського націоналізму першої половини ХХ ст. – від постатей, добре знаних в історії української суспільно-політичної думки, й до маловідомих польових ідеологів визвольної боротьби УПА, вихідців зі Сходу та Заходу України, діячів української націоналістичної еміграції, представників всіх організаційних формацій колись єдиної ОУН.
Кожен знемагав болями часу, передавав виписаними на папір словами його Дух і прямування, клекотів невдоволенням існуючого стану, сам струмував енергією Боротьби і заряджав нею сповідників націоналістичної віри. Наперекір історичним і нинішнім національним поразкам, Доба вимагала Чину і жертовності, а Обов’язок поривав за межі можливого. Життя було немислимим без Боротьби, а Боротьба перетворювалася у сенс Життя. Бо "Філософія націоналізму твердить, що життя – це боротьба..." (Зенон Коссак). Бо тільки Боротьба нищила пута підневільного суспільного стану і визволяла з лабет духовної зневіри і песимізму.
Український націоналізм постав на тлі Доби і як відповідь її викликам.
На згарищах Національної Революції Хмельницького й Мазепиної поразки Тарас Шевченко перший прорік "Кайдани порвіте!" і на духовному фундаменті його творчості постали фортечні мури націоналізму. Їх піонером- будівничим став Микола Міхновський, що на виклик московського шовіністичного глуму і хатнього хохляцтва гордо і впевнено заявив на межі ХХ століття: "… Візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас силою" і змалював актуальний ще й до сьогодні український суспільний ідеал – "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі".
Якщо греки дійсно були мудрими (а воно таки так!), то слід повірити їхньому "Історія – вчителька життя", власну історію возвести на п’єдестал Вчительки й усіма порами нераз уже задурманеної чужинецькими гаслами душі всотувати її уроки. Бо власна доля Миколи Міхновського – урок, що його ніяк не затямлять "двійочники" української політики всього ХХ-го і початку ХХІ-го століть. Найрізнішого штибу українські ліві та ліберали посмішковувалися із його державницьких тверджень і устремлінь, проте самі ж очолили пророковану ним і посталу невдозі Українську державу. А його відправили на Румунський фронт – аби не заважав "будувати". Очолили і процвиндрили! Соціалістичні ідеали поставили понад реальні потреби державного самоствердження Нації, а ліберальну цінність особистої свободи – над колективною волею національного організму, що в жорстокій борні змагався за місце під сонцем світової політики.
Вчергове програні національні змагання! Впали національні державні утворення УНР і ЗУНР. Українська земля почетвертована поміж агресивніших сусідів та залита кров’ю борців і песимізмом вцілілих. Суспільна атмосфера 20-х років минулого століття повниться духом згарища і Слави, жалю і стремління, зневіри і Чину. Замішаний на протилежностях, у ній витає невисловлений дух нового світогляду. Його відчувають ті непоодинокі, що зуміли піднятися із пороху поразки, але перший вбирає у виразні форми ідеології національного визволення Дмитро Донцов. Він переконаний, що для Нації, яка стоїть над прірвою загибелі, єдиною філософією виживання може бути тільки НАЦІОНАЛІЗМ і ставить завдання "як націю свинопасів перетворити на націю володарів".
Вбираючи немислимо об’ємну характеристику особи і творчості Дмитра Донцова у стислу форму одного речення, автор Декалогу українських націоналістів Степан Ленкавський підсумовував: "Він своїми творами формував здоровий боєздатний тип української людини, позбавивши її традиційної беззубости, хитливости, м’якости й безхребетности".
Донцову вторить Дмитро Андрієвський: "Остаточним переборення в наших душах раба мусить початися Розбудова Нації". А за ним, значно пізніше і в пеклі визвольної боротьби УПА, й Василь Галаса: "Викувати в українському народі лицарську психологію, очистити його від намулу неволі", бо "…На голос бойових сурм зриваються та йдуть в ополчення тільки люди з лицарською психологією, раби цього голосу не чують".
Дмитро Донцов заклав системні основи ідеології українського націоналізму, а її різні аспекти – розуміння і трактування Нації, її Ідеї, Держави, Національної Революції, Чину, Боротьби, Героїки, Владарності, Культу Чести і Лицарства, Нового Типу Українця, Національної Солідарності, Етики Націоналізму тощо – розвинули ті діячі українського організованого націоналізму, твори яких представлені у цій "Антології".
Не вдаючись у складні наукові дефініції, суть українського націоналізму, як єдності ідеології і політичного руху, можна виразити коротким визначенням Степана Ленкавського: "Націоналізм – це мислення і діяння інтересами своєї нації".
Саме через призму інтересів Нації – її добра, визволення і майбутньої долі – кожен із них будує світовідчуття і систему етичних принципів. "Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму", – писав Микола Сціборський. Не здивуйтеся, якщо не тільки у нього зустрінете цей вислів. В українських націоналістів він набув статусу такої ж незаперечної етичної аксіоми, як і перша точка Декалогу "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!".
Ідеологія українського націоналізму, як система ідей, символів та міфів, неможлива без Героїки української історії. Вона черпає себе у ній так, як закорінює свої витоки в історичній ретроспективі сама Українська Нація. Але ідеологія націоналізму – це не оманливий нектар самолюбування, а творчий гін до росту і звершення, це синтеза минувшини, сьогодення і майбуття.
"Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і перспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я "завдань дня", – говорить Дмитро Донцов.
"Для нації, що мусить провадити боротьбу аж до перемоги – не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію", – твердить Юліян Вассиян.
Нація – це живий організм, що має фізичну субстанцію і Дух. "... Не матерія і не біофізичні процеси життя зупиняють творчий поступ наперед, але кволість духа, його недостача, його неприявність", – був переконаний Юліян Вассиян.
Дух потребує живлення і цілі, а субстанція – росту. Живильне коріння Національного Духу корениться в історії – в її перемогах і поразках, звитягах і Славі. "Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини", – писав Олег Ольжич.
Ціллю українського націоналізму була і є могутня Українська Нація, а інструментом її реалізації – Держава. "…Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин", – це вже Микола Міхновський.
Держава – умова для існування Нації, але не самодостатність! "Держава, отже, є лише "засобом" нації здобути перемогу в боротьбі за існування і тому "держава для нації", а не навпаки", – а це Роман Бжеський.
Нація первинна, а Держава – вторинна! "Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою" – аксіоматично проголошував Микола Сціборський.
Підміна первинності загрожує цільовою безвихіддю. Бо факт здобуття Держави не вичерпує потенціалу Націоналізму і не повинен обмежувати в неорганічних рамках природний гін Нації. "Внутрішній устрій нашої держави се лише один із засобів до Розбудови і не можна засіб ставити вище мети, як не слід ставити воза попереду коня, або плуг поперед вола", – влучно зазначав Дмитро Андрієвський.
Ріст національної субстанції передбачав не тільки внутрішні, але й зовнішні змагання. Не тільки за власну Національну Державу, але й за місце під сонцем у світовому просторі. Передбачав цілком органічну міжнаціональну боротьбу за реалізацію закладеного в Нації потенціалу, за реалізацію і поширення національних інтересів і меж її культурного, економічного й територіального простору.
В етнічних межах "Від Карпатів аж по Кавказ" бачив Україну основоположник українського націоналізму Микола Міхновський, "від Сяну до Дону" – автор Українського Славня Павло Чубинський й "Змагати до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави" закликав 10-ю точкою Декалогу Степан Ленкавський.
"Де точні межі нашої Нації і який її етнічний зміст, ми того не знаєм і ніхто того не годен сказати. Тому що ми маємо до діла з вічно мінливою категорією життя, яке годі убрати у береги, а не з теоретично означеним незмінним поняттям", – розмірковував у цьому ж дусі Дмитро Андріївський.
Він же закликав: "...Ті сміливі, відважні, що візьмуться за Розбудову Нації, не мусять поділяти думок наших самокастратів і згори відпекуватися наміру прибити український Тризуб коли не на воротях Царгороду, то на Кремлівських стінах".
А ось і ще його ж таки слова: "Біологічні закони життя не знають принципів демократизму чи поступовості. Залежить від нас, від нашої снаги, від потенції нашого народу чи Передкавказзя буде українським чи ні, чи Крим буде органічною частиною України чи лише її географічним придатком".
Це всього лиш цитати! Видобуваючи їх, одну за одною, ми занурюємося в атмосферу націоналістичних витоків, незадогматизованих і неприлизаних під минущі потреби часу. Вони самі – автори таких єретичних, як на сьогоднішню догматику, писань – вкрай нетерпимо виступали проти будь-якого бронзовіння своїх велично-скромних персон і думок, бо шукали і знаходили відповіді на актуальні виклики своєї Доби і цього ж палко бажали нащадкам.
"Націоналізм не твердить, що сказане ним в дану епоху є його останнім словом. Бо він — життя, а життя вічно мінливе; в ньому відбувається вічна зміна понять, прагнень і інститутів", – писав Ярослав Стецько.
"Не догматиків, запаморочених принципами, але продуктивних, сильних, творчих, в реальному житті мужів треба до Розбудови Нації", – був переконаний тоді Дмитро Андієвський. А нам, теперішнім, бажано було б цю переконаність пришпилити над перестінком свого робочого столу чи вмонтувати містично поміж комп’ютерних клавіш.
Непересічні думки непересічних особистостей! Вони вийшли за межі Часу і навіть сьогодні почасти є актуальними. Можливо тому, що Час змінився, але Доба триває. Просторово-спіруалістично модеруючи їхніми актуальними висловами зі сторінок цього видання, хотілося б розсипатися прямо-таки бурштиновим пересипом ще не цитованої Олени Теліги.
"Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито" – хіба це не про сучасних героїв "кухонної політики", що готові ненависному режимові сукати дулю в кишені, аж доки "героїчно" не вламають пальця.
А ще про тих же "партачів життя": "Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати".
Або он ця, така влучна, характеристика звироднілого духу плебсу: "Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе".
І знову, але вже про псевдоеліту: "... Партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду".
Ні! "Партачів життя" Олени Теліги таки варто видрукувати мільйонним тиражем і за власний кошт (якби то він був наявний!) надіслати у кожну українську домівку!
Хоча при цьому варто посмакувати на дозвіллі й донцовським – "В нас старались вгадати яка сила переможе, щоб на ту "орієнтуватись", і це звалось "реальною політикою" та гірко посміхнутися аж в цьому випадку над непророчим Міхновським – "Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться". На жаль, таки вернулися і навіть активно пропагуються!..
…Але зате стовідсотково погодитися із таким же актуальним Володимиром Яновим: "Спробу уніфікації європейських народів можна порівняти тільки зі спробою самогубства Європи".
…Або з критиком демократії Романом Бжеським: "Ми всі, певно, сміялися б, коли б хтось запропонував до важкохворого запросити "на консиліум" доброго адвоката, дуже солідного і статечного шевця та скрипаля-віртуоза. А ми, в кращому разі, подібному "консиліуму" доручаємо "лікування" хвороб народу і віддаємо такому "консиліуму" в руки долю і життя народу!".
Так що далі? І чим є ця книга? Меморіалом і надгробною плитою, чи цеглинкою нового фундаменту? Обирати читачеві, бо кожен приходить до істини самотужки і найбільше цінує ту, що власноруч здобута.
Хоча варто дослухатися тверджень автора Декалогу українського націоналіста і філософа Степан Ленкавського: "Націоналізм так довго не може перестати існувати, як довго існують нації. Чому? Він є результатом тої внутрішньої потреби народу, що називається самозбережний гін народу. А самозбережний гін буде існувати в природі народу так довго, доки народ існує. Перестати існувати може така чи інша форма вияву націоналізму"…
…Та й до Микола Міхновський, що був переконаний: "Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну". Перефразовуючи автора, можна, хіба, задатися риторичним питанням, чи є сьогодні "хоч один клапоть української території", вільний від чужинецького впливу і панування?..
…Степан Бандера немов промовляє до сповідників націоналістичного суїциду, ряди яких аж тріщать після формального проголошення Української держави: "Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва". Бо ж причиною їх нав’язливого суїцидального синдрому є формальна реалізація першої точки Декалогу "Здобудеш Українську Державу…", сподівання, що змістовно для українців її розбудує добрий "вуйко Сем" у парі з таким же добрим "дядєй Ванєй" і невігластво щодо існування десятої точки Декалогу – "Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави!".
А може когось пройме Юрій Липа, який знав, що "Світ є побойовищем двох початків: руїнницького і будівничого" і що "...людина повинна сама собі встановлювати дорогу і йти нею – приєднатися до того чи іншого початку світу. Тільки не можна їй зоставатися між цими початками, бо є збіжжя і є бур’ян. Є поле і є пустир. Є залізо і є ржа – треба вибрати те чи інше, стати до боротьби на одному боці" та закликав: "Лад у своїй надбудові мав би втілювати Дух Української Нації у всіх його стремліннях до творчості й очищення, широти і будівництва".
Це знову цитати. Всього лиш цитати! Книгу треба глибинно читати, а не поверхово знайомитися з ними, що суб’єктивно підібрані автором передмови. Бо вони – це його шлях торування, а ваші власні – це ваш пошук істини.
Оборонний бій скінчився. На вежах замаяв український прапор, на брамі відновлено княжий Тризуб, а на валах лунає український Славень. Чи далеко відійшов ворог? Чи не перегруповує він сили? І чи не варто опустити над навколофортечним ровом самозаспокоєння підвісні мости і ринути навздогін за ним та гнати його українським козацьким степом і древньою поліською пущею аж ген!.. – куди будь-коли ступала нога українського войовника і де небо підпирають стовпи величного Міфу.
Олександр Сич
Кандидат історичних наук
Заступник Голови ВО "Свобода" з питань ідеології
http://www.ivano-frankivsk.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/011218/
