Додано (18.11.2008, 22:02)
---------------------------------------------
Крім того у нацизму є чітко визначена расова доктрина. (німці - найвища раса і.т.д.)
Також звідси випливає ставлення до інших народів:
нацизм - нижчі народи, які повинні підкорятись вищому, завоювання життєвого простору на основі завойювання нових територій і винищення автохтонного населення, націоналізм - рівні вільні народи, кожен з яких повинен жити на своїй території, розвивати свою культуру і не пертися на землі інших (окрім певних винятків, коли певні землі , наприклад степи, а також територія на схід від Дону досить часто не були заселені впродовж певного часу одним народом. Ця територія, за висловом Дмитра Донцова - територія на грані двох світів - європейського і азіатського, осілого і кочового, тож Україна, знаходячись на грані двох світів, повинна принести свою культуру на ці землі).
Також відрізняється ставлення до іноземців:
нацизм - іноземці - нижчі, шлюби з іноземцями заборонені(виродження вищої раси);
націоналізм - шлюби з іноземцями теж погано, бо це кровозмішання і виродження нації, тим більше нехай іноземці розбудовують свої держави, але ставлення до них таке:
позитивне - тим, хто допомагає національній справі;
нейтральне - тим, хто добре ставиться до національної справи;
негативне - тим хто шкодить національній справі.

Націократія - політичний ідеал націоналізму

Олександр Сич
17 березня 2009

Націократія - політичний ідеал націоналізму, суттю якого є повновладдя нації на своїй етнічній території. Цей термін запропонував один з ідеологів ОУН Микола Сціборський в однойменній праці, що вийшла друком в 1935 р. у Парижі.

Як новотвір тогочасної української політичної думки, він, тим не менше, відображав апробований ще від початку ХІХ ст. країнами старої Європи принцип національного державотворення - найкращою формою самозбереження, розвитку нації і захисту її інтересів є національна держава, кордони якої збігаються з її етнічними межами.

Підтвердженням цієї тези є й етимологія слова націократія (лат. natio- рід, плем'я; гр. kratos- влада). Властиво первинним значенням терміну нація є родова спільність. А тому цілком зрозуміло, що в кінці ХVІІІ - середині ХІХ століття, коли європейська культура спродукувала ідеологію націоналізму і на її світоглядному фундаменті постали всі сучасні європейські держави, національна держава розглядалася не інакше, як влада тої чи іншої європейської етнічної нації (шевченківської і вебстерівської "кровно-духовної спільноти ") на опанованій нею території.

Вже дещо пізніше логіка їхнього розвитку і жорстке змагання за місце під геополітичним сонцем зумовили виникнення тенденції, яку американський політолог Г. Моргентау назвав "абетковим парадоксом націоналізму" - нація Ввикористовує для власного виживання інструмент націоналізму проти нації А, але не допускає його використання для такої ж цілі нацією С.

Саме за логікою такого "парадоксу" і будуються сьогодні взаємовідносини європейської спільноти з Україною. Адже старі європейські держави на власному прикладі знають, яким могутнім потенціалом володіє націоналізм і як він дуже швидко може вивести Україну в число їх найнебезпечніших конкурентів.

Ідеологи їхнього (і їхніх позаєвропейських державних утворень) експансіонізму, "парадоксально" заперечуючи націоналізм і його політичний ідеал націократію, здійснюють змістовну підміну первинних понять нації і демократії. Сьогодні у їхньому трактуванні нація вже виступає не як родова спільність, а як спільність територіальна, а демократія - не як влада нації на своїй етнічній території, а як влада етнічно знеособленого "народу".

Таке знеособлення відносно менше загрожує національним основам європейських держав, утвердження яких відбувалося протягом століть (відносно, бо сьогоднішній тріумф націоналізмів у старій Європі вказує, що й вона відчула удар запущеного нею бумеранга). Але воно значно більшою мірою загрожує новопосталим державам! Бо якщо вони не будуть збудовані на національній культурно-духовній, економічній і політичній основі, то по суті своїй не зможуть виконати первинного призначення - бути формою самоствердження нації і захисту її інтересів.

Логіка подальшого мислення заставляє поставити закономірне питання - якщо держава, що постала на Українській землі, буде національно знеособленою (а отже не українською по суті), то чиї інтереси вона буде захищати? Очевидно, що не української нації! Очевидно, що інтереси тих національних меншин в ній самій, нації-метрополії яких спромоглися раніше розбудувати свої держави, а тепер у взаємному змаганні за місце під сонцем зацікавлені, по перше - не допустити в особі Української держави виникнення ще одного повноцінного конкурента, а, по друге - безборонно залучати її ресурси для цілей власного зростання і нарощування могутності.

В силу свого геополітичного розміщення на межі Європи - між Європою і Росією, немов між Сціллою і Харибдою - Україна відчуває їх одночасні впливи, одночасні втручання у внутрішню політику та намагання інсталювати і закріпити свої "п'яті колони" в системі української державної влади. Україна вкотре стає полем геополітичного побоїща і приречена бути об'єктом впливу аж до того часу, поки не спроможеться спочатку навести національний лад всередині держави, а потім стати європейським і світовим суб'єктом.

Основою такого ладу і повинна стати націократія. Влада загалом - це реальна здатність і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою певних засобів - авторитету, волі, права, насильства тощо.

Як правило, владу помилково ототожнюють тільки з політичною владою та її вищою формою - владою державною. Насправді, вона є надзвичайно багатомірним суспільним явищем і охоплює всі сфери життя - не тільки політичну, але й соціально-економічну і культурно-духовну. Отож, націократія, як ПОВНОвладдя української нації на українській землі - це забезпечення верховенства українських національних інтересів у всіх названих сферах.

Таке наголошування є зайвим в умовах існування держави, чиї національні основи є давно усталені і твердо загарантовані. Адже наявність у титульної нації повноцінної політичної влади автоматично відображається на захисті її інтересів і в інших сферах суспільного життя. Однак в умовах, коли національна держава перебуває на етапі становлення своїх фундаментальних основ, кожна із названих сфер перебуває у напівавтономному режимі існування і взаємовпливу.

Без домінування у постколоніальному суспільстві національних культурно-духовних цінностей і національного капіталу у його господарсько-економічному функціонуванні неможливо сформувати повноцінну політичну владу титульної нації. І навпаки, на етапі становлення національної держави, політична влада титульної нації, як в ніякому іншому періоді свого існування, повинна запровадити режим максимального сприяння і захисту національних культурно-духовних цінностей та режим протекціонізму для національної економіки.

Щодо трактування націократії, як політичної влади нації у власній державі, то засновник концепції націократії М. Сціборський бачив цілком відмінний від існуючого механізм її формування. На його думку, не політичні партії, а професійні об'єднання (синдикати) повинні делегувати своїх представників до органів влади. "Місце партій у державних органах займуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи... Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх Господарські Ради", - писав він у праці "Націократія", називаючи модельований лад державним синдикалізмом.

Оминемо дискусійний момент відмінності партійно-політичного механізму формування державної влади від синдикально-політичного. Лишень поверхнево зазначимо, що класично політична партія означає суспільну інституцію, яка представляє інтереси частини суспільства (гр. parts - частина). Синдикат у розумінні М. Сціборського - це принципово та ж сама суспільна інституція, яка, аналогічно до класичної партії, також представляє інтереси частини суспільства. Тільки ця "частина" вже визначається за професійною, а не світоглядною ознакою.

Однак, незалежно від конкретного механізму формування влади, але принципово і засадничо суть націократії полягає у тому, що в державі, яка постає як форма самоорганізації нації, вся повнота влади повинна належати саме цій нації. Натомість парадокс, коли одна нація створює державу, а представники інших націй нею керують, означає не що інше, як скриту чужоземну окупацію країни.

Історія української Незалежності - це безперервна політична боротьба за сутність Української держави. Внутрішній зміст цієї боротьби - це змагання явищ окупації і звільнення, це протиборство традиційних і новітніх окупантів із господарями української землі. Це практично продовження української національно-визвольної боротьби у нових умовах, нових формах і новими методами. Її головними учасниками є неоколоніально- проросійський, космополітично-ліберальний та український політичний табори. В залежності від того, котрий з них переможе, таким змістом і буде наповнена та сучасна держава, що постала на Українській землі. Для українців сенс тієї боротьби полягає у наповненні символічно національної форми Української держави національним змістом.

Відомий британський політолог Роджерс Брубейкер наголошує, що у новостворених після краху світового комунізму державах розвивається боротьба тріади націоналізмів: націоналізму новоствореної держави проти зовнішнього націоналізму держави - вчорашньої метрополії і внутрішнього націоналізму національної меншини цієї метрополії. В українському випадку - це боротьба українського націоналізму проти націоналізму (а точніше - великодержавного шовінізму) російської держави і націоналізму російської національної меншини в Україні.

Отож, відмова українському націоналізмові у праві на існування означає автоматичне надання преференцій російському великодержавному шовінізмові і його "п'ятій колоні" у внутрішньоукраїнській політичній боротьбі, а відповідно й у можливостях опанувати впливові позиції в системі державної влади України та повернути її у постколоніальне стійло.

Відношення країн європейської спільноти до України і їхнє шельмування українського націоналізму є класичним виявом дії згаданого вище "абеткового парадоксу націоналізму". Інструментом нівеляції національного чинника в побудові сучасної держави виступають агресивно нав'язувані цінності ультраліберальної демократії, західні доктрини атлантизму та мондіалізму, абсолютизація глобалізаційних тенденцій.

З приводу останнього британський дослідник націоналізму Ентоні Сміт відзначає: "З емпіричних фактів, звичайно, видно, що велика кількість транснаціональних фірм обплутали планету. У своїй діяльності вони навряд чи зважають на національні кордони. Вони водночас, як правило, базуються в тій чи тій індустріалізованій державі, яка виконує роль центра їхніх операцій: відтак, вони чутливі до правил і політики цієї держави".

В той же час український вчений Олександр Шморгун відверто вказує: "В останні роки в офіційних засобах масової інформації країн "золотого мільярда" розпочався буквально хрестовий похід проти ідеї суверенної національної держави, яка, нібито, все більше суперечить фундаментальним правам особистості і основним принципам ліберальної економіки".

Однією із форм заперечення західними державами націоналізму в ноопосталих державах є і концепція т. зв. "надизму", тобто націоналістичної диктатури. Її основи були розроблені ще в 1939 р. групою дослідників Британського Королівського інституту міжнародних відносин на чолі з Е. Карром та викладені в спеціальній доповіді під назвою "Націоналізм". На момент розпаду СРСР цю концепцію повернув до життя відомий американський бізнесмен і нібито філантроп Джордж Сорос. Аналізуючи ситуацію в посттоталітарних державах, що виникли на руїнах СРСР, Югославії та Чехословаччини, він застерігає від того, аби в них були встановлені націоналістичні диктатури ("нади" - за його власним визначенням). Серед іншого він, зокрема, акцентував свою увагу і на Україні.

Прийняти такі цілеспрямовано гіперболізовані розмірковування за чисту монету - це знову ж таки означає відмовити українському націоналізмові у праві на існування, а натомість надати автоматичні преференції одному із противників формування національних основ Української держави. Цього разу - "п'ятій колоні" космополітичного лібералізму для опанування нею державної влади в Україні з подальшим намаганням підпорядкувати її національні інтереси національним інтересам інших держав Європи і світу.

Навмисне цитую європейських та американських авторитетних авторів, аби висловлені думки сприймалися в контексті світових і європейських закономірностей й не нівелювалися вже звичним лібералістичним звинуваченням "хворобливої уяви, переобтяженої комплексом національної неповноцінності чи маргінального хуторянства".

А тому наостанок - ще одна цитата тим, хто все ще шукає "пророка у чужому царстві". Вже згадуваний вище Ентоні Сміт у своїй останній книзі під красномовною назвою "Нації та націоналізм у глобальну епоху" стверджує: "...Нація і націоналізм надають єдине реальне соціокультурне обрамлення для модерного світопорядку"....

А національна держава і націократія є його логічним організаційним завершенням.
Олександр Сич
Заступник Голови ВО "Свобода" з питань ідеології

Соціал-національна революція - майбутнє України та світу. Зрозуміло, що творити нове життя можуть лише люди нового типу мислення та дії, не обважені тягарем минулого, не зламані пресом нинішньої окупації та не перелякані відповідальністю за прийдешнє. Завдання боротьби за новий світ та відповідальність за побудову кращого життя для українців бере на себе новий тип людини та громадянина ХХІ століття - український революційний соціал-націоналіст.

Революційний соціал-націоналіст - це політичний боєць, який свідомо і цілеспрямовано кидає виклик існуючому порядку, стаючи на шлях безкомпромісної боротьби проти системи окупаційного примусу та експлуатації українців. Це відважний і незламний солдат нації, який пліч-о-пліч з однодумцями формує маршируючі колони революції, відмовляючись від комфортного життя пересічної людини на користь ідеалів честі, ієрархії і самопожертви.

Революційний соціал-націоналіст - це повноцінний армійський батальйон, повітряна ескадрилья або партизанський загін у складі однієї людини.

Революційний соціал-націоналіст культивує побратимство. Побратим - це більше, ніж звичайний друг. Друзі бувають в цивільному житті, побратими - тільки в революційному підпіллі, легальному радикальному активізмі та на фронті визвольної війни. На побратимів не ображаються, але побратимам і не пробачають. Не пробачають безвідповідальності, нерішучості, слабкості, відсутності віри в перемогу та відступу від світлих ідей соціального націоналізму. Пообіцяти й не зробити, сказати й не прийти, підняти руку і не вдарити, прочитати й не повірити, загорітись і не спалахнути - побратим не може за означенням.

Від решти людей, які перебувають в сфері навколополітичної тусівки, революційний соціал-націоналіст відрізняється, насамперед, психотипом, естетичним сприйняттям та способом постановки запитань.

Середньостатистичний революційний соціал-націоналіст - це симпатичний, простий та невибагливий молодий чоловік, який ретельно й пристрасно вивчає довколишній світ та не боїться ставити складні запитання. Розуміючи, що його чіткі та зрозумілі погляди потребують постійного вдосконалення, він займається перманентною синкретичною самоосвітою. Він вивчає історію, для того, аби почати творити її самому одного дня. Сьогодні він опановує риторику переконання кількох своїх друзів і сусідів, аби гриміти на стотисячних мітингах через десять років. Соціал-націоналіст не цурається ніякої праці, коли йдеться про роботу над собою.

Соціал-націоналіст проводить стільки ж часу в тренажерному залі, на біговій доріжці чи на свіжому повітрі в лісі, скільки й в бібліотеці, за комп’ютером чи з газетою вдома. Чи готовий ти до революції фізично - не важко перевірити. Якщо можеш відтиснутися на кулаках від землі принаймні 50-70 разів, при власній вазі 70 кілограмів штовхнути штангу вагою 100 кілограмів - то готовий. Соціал-націоналіст не палить, не споживає алкоголь у надмірних кількостях, не марнує час у порожніх розвагах і не псує собі сумління нездоровими стосунками з протилежною статтю. Основа, на якій ґрунтуються прийдешні перемоги соціал-націоналізму - це твердий кулак, світлий розум і незламна воля соціал-націоналіста.

Соціал-націоналіст завжди чесний, скромний і щирий, дотримується слова та дбає за справу і своїх побратимів більше, аніж за себе. Він дотримується поміркованості та аскетизму в зовнішньому вигляді, одягаючись скромно, проте зі смаком, культивуючи соціал-націоналістичний стиль - зібраний, суворий та підкреслено невибагливий. Соціал-націоналіст не терпить брехні, захланності, нещирості та інших проявів морального розкладу.

Подруга соціал-націоналіста - розумна, красива, скромна та вихована дівчина, дивлячись на яку з новим піднесенням хочеться творити прекрасне та захищати світ від політкоректної чуми світового демолібералізму. Як відомо, краса за відсутності ідеї перетворюється на гівно, відтак соціал-націоналіст тримається подалі від таких, які нічого не вміють, окрім як красиво знімати труси та бюстгальтер. Гламурні наштукатурені завсідниці нічних клубів так само далекі для нас, як і петеушні шанувальниці російського серіального мила чи адепти натуралізованих в Китаї брендів “Дольче-Габбана” та “Луї Віттон”. Соціал-націоналіст бере шлюб тільки в разі серйозних намірів створити міцну родину, об’єднану коханням, спільною боротьбою та ненавистю до ворогів. Його подруга не боїться піти зі своєю половинкою удвох проти всього світу, заперечивши легітимність окупаційної системи влади та моральні норми і цінності звироднілого планктону, що цю владу підтримує. Вона готова у всьому підтримати соціал-націоналіста, зрікаючись фальшивих буржуазних умовностей і забобонів. Почуття соціал-націоналіста та соціал-націоналістки один до одного повинні бути сильнішими за танкову атаку на світанку, рукопашний бій стінка-на-стінку, ракетно-артилерійський удар по густонаселеному мікрорайону і килимове термоядерне бомбардування разом узяті.

Соціал-націоналіст ні перед ким не намагається здаватися кращим, ніж він є насправді, проте не дозволяє нікому дивитися на себе згори до низу. Він постійно підтримує товаришів по боротьбі, демонструючи стійкість і доводячи власним прикладом абсолютну моральну перевагу соціал-націоналізму над іншими політичними феноменами.

Героями не народжуються. Героями стають в процесі революційної боротьби. Або не стають. Тут кому як пощастить. Бояться абсолютно всі нормальні люди, не бояться нічого лише абсолютні придурки, яким нема чого втрачати. Але соціал-націоналіст бореться зі своїм страхом протягом усього життя та перемагає його щодня, а всі решта рано чи пізно капітулюють - хтось одразу, хтось поступово.

Соціал-націоналіст - переконаний і послідовний ідеаліст, що не ставить матеріальний добробут основним пріоритетом життя. Накопичення багатства шляхом нетрудових доходів чи визискування співвітчизників українців соціал-націоналіст вважає злочином проти Нації. Хизування дорогими автомобілями, поїздками на екзотичні острови з гламурними подругами та напихання елітним комбікормом у фешенебельних ресторанах в ситуації, коли більшість українців живе від зарплати до зарплати є елементарним свинством. Через це соціал-націоналісти не люблять бариг. Через це, а не тому, що заздрять їм, як гадають бариги. Хід думок людей, мозок яких знаходиться в шлунку, або в іншому неправильному місці, революційного соціал-націоналіста не цікавить.

Революційному соціал-націоналісту життєво необхідно спати, коли інші працюють, та працювати, коли інші сплять. Саме в цей спосіб він здобуває необхідний час і натхнення для здійснення розмаїтих антисуспільних вчинків, аби зайвий раз продемонструвати суспільству його недосконалість, а пересічним обивателям - марноту їхнього буття. Аби уникнути експлуатації з боку тоталітарно-капіталістичної системи, соціал-націоналіст заробляє на хліб виключно творчою, або науковою працею, в крайньому випадку - розмаїтими формами експропріаційної креативності. В ситуації, коли весь національний продукт присвоюється окупантами та їх лакеями з метою подальшого геноциду нації, працювати для того, аби створювати щось реально цінне, означає підтримувати своєю працею ворогів. Коли в ході соціал-національної революції буде створено добровільні трудові армії для порятунку національної економіки від краху та для забезпечення комфортного середовища проживання титульної нації, соціал-націоналіст буде завжди попереду інших, заливаючи бетон на автострадах, розбираючи архаїчні заводи на металобрухт, зводячи фундаменти будинків та висаджуючи дерева. Поки ж існує система окупаційної влади, що займається геноцидом українців, праця на її користь є злочинним колабораціонізмом.

Так звані “успішні українці” вважають революційних соціал-націоналістів пропащими ідеалістами, мегаломанами, небезпечними блазнями, маргіналами й провокаторами. Не надто розумно. Особливо тому, що одного дня соціал-націоналісти ввічливо, але переконливо постукають в двері їхніх затишних офісів та фешенебельних котеджів. І тоді доведеться відповідати на чимало незручних запитань.

“Маленькі українці” не розуміють та бояться соціал-націоналістів. Через наш радикалізм, готовність до прямої дії, безкомпромісну відданість Ідеї, яка виглядає для звичайних людей фанатизмом, через відкидання нами дрібнобуржуазних цінностей стабільності та спокою. Вони не розуміють, що саме ми захищаємо їх від зла та кривди, здатних поневолити та розтоптати будь-кого.

Так звані українські інтелектуали бояться і ненавидять нас за те, що ми хочемо революції, а не дискурсів, вуличних боїв, а не парламентської балаканини, остаточного вирішення всіх питань, а не жалюгідних компромісів. Вони звинувачують нас у “провокаторстві”, “ксенофобії”, “інтелектуальній обмеженості”, “створенні картинки для російських телеканалів”, “упередженості та фобіях”, “підігруванні агентам Лубянки”, бажанні “скомпрометувати Україну перед цивілізованим світом”, “полюванні на відьом”…тощо. Соціал-націоналіст може порадити цим розумникам стулити пельку. Інакше буде боляче. Бо нічого цінного для Батьківщини, окрім сумнівної якості органічних добрив, ці “інтелектуали”-паразити і так не продукують.

Українофоби ненавидять революційних соціал-націоналістів просто за фактом свого та нашого існування: нам надто тісно на одній планеті, тому за логікою видового виживання ми просто повинні їх перемогти. Без зайвих слів та пафосу українофобія повинна бути знищена в нинішній Україні та карно переслідуватись в Україні майбутнього.

Соціал-націоналіст - це останній заслін Нації перед тотальним поневоленням і геноцидом. Тільки такі, як ми, здатні зупинити катастрофічний вал поразок, розірвати прокляте замкнене коло розчарувань, підняти стяг Ідеї Нації на вершину перемог та розпочати тріумфальну Українську реконкісту.

Майбутнє належить нам. Інакше воно просто нам не потрібне.

Юрій Михальчишин

http://www.vatra.org.ua/sotsial....st.html

Андрій Іллєнко
22 квітня 2009

Що таке націоналізм ХХІ століття?

Відповідь на це питання має дати сучасне покоління націоналістів, яким доведеться або перемогти у вирішальній битві зі світовим антинаціональним, смертоносним злом, або навічно відійти в небуття разом із самими націями.

Саме через відсутність чіткого розуміння того, яким має бути націоналізм в умовах цієї жалюгідної сучасної епохи, ми і не можемо цю жалюгідну епоху подолати.

В крові і дусі народу, в його мові, військових і трудових традиціях, націоналізм жив завжди. Це був той національний імунітет, який дозволяв народам виживати і відновлюватися після найбільших спустошень й знову йти до перемог.

У ХІХ столітті націоналізм, сповнений романтичного пафосу повернення до глибин народної етнічності, творив великі національні держави і літературні мови.

Націоналізм у ХХ столітті, зміцнівши та перехворівши дитячими хворобами демократизму, розпочинає тотальний наступ на самі основи антинаціональної та антилюдської ліберальної системи, вступаючи при цьому у безжальне протистояння із крайнім проявом деградації модерної епохи – комунізмом.

Націоналізм у другій половині ХХ століття так і не зміг оговтатися від катастрофічної поразки цього тотального наступу, який би мав звільнити все людство від панування антинаціонального матеріалізму, а завершився комуно-ліберальною кабалою, яка охопила всі країни і народи.

Антинаціональні комуно-ліберальні режими ведуть історію до кінця, а планету – до глобальної катастрофи. Націоналісти ж опинилися або на манівцях ліберальних політичних систем, де їм відвели пасивну роль захисників "національного", зведеного до примітивно-народницького фетишу, або ж їх розум охопили ілюзії, що можна перемогти, послуговуючись застарілою тактикою та не відповідаючи на нові виклики часу. В першому випадку отримуємо опортунізм, в другому – сектантство. Обидва ці шляхи ведуть в нікуди.

Для того, аби зрозуміти, яким має бути націоналізм ХХІ століття, треба осягнути зміст сучасної епохи.

Постмодерн, який ми переживаємо сьогодні – це час остаточної нівеляції всього, що раніше називалося етикою, естетикою, здоровим глуздом. Сучасна епоха стала тріумфом релятивізму і всеохоплюючого шизофренічного самозаперечення. Постмодерн ліквідовує всі ідентичності, які утримували людину в суспільстві і взагалі в житті, залишаючи її без жодного ґрунту під ногами.

Найбільшого удару завдається по Ідеї Нації, бо саме її титанічна сила поки що не дає остаточно перетворити людину на ізольовану і відчужену "батарейку", з якої висмоктують усі життєві соки, а натомість годують інформаційними помиями та генетично-модифікованими продуктами.

Людині, відчуженій від національної спільноти мертвих, живих і ненароджених, від Крові і Ґрунту, від повноцінного життя, нав’язується пластмасовий замінник життя, тотальний симулятор та всепронизуюча антинаціональна пропаганда.

Націоналізм ХХІ століття повинен боротися за єдність і могутність нації, тим самим повертаючи людей до вічної національної спільноти, яка тільки і здатна в умовах тотальної ціннісної інфляції дати так необхідну повноту буття. Націоналізм ХХІ століття, повертаючи людину до її природної основи - Крові і Ґрунту, повертає їй втрачену справжність життя. В час духовної дезорієнтації треба повертатися до самих основ – до природності національного буття.

Отже, націоналіст ХХІ століття повинен виривати своїх братів по крові з ліберального замінника життя і повертати їх у вічну спільноту - націю, яка здатна надати не тільки повноту життя, але і безсмертя.

Головний ворог націоналіста, в тому числі і українського – це не націоналіст з іншої нації, якщо тільки він не зневажає нашу націю. Головний ворог будь-якого націоналіста в сучасну епоху – антинаціональні паразитарні спільноти, які мають на меті знищення всіх націй як таких, перетворення всього людства на різнокольорову масу покірних біороботів-споживачів, остаточний тріумф матеріалістичних сил світового зла.

Антинаціональний дух сконцентрований у центрах мондіалізму, таких як Москва, яка прагне підкорити всі нації Східної Європи задля підживлення штучної імперської спільноти, на якій тримаються кремлівські паразити, таких як Вашингтон, керований спекулятивним фінансовим капіталом, який руками американців прагне досягти світового панування, таких як Тель-Авів, який тероризує весь Близький Схід, таких як брюсельско-гаагська євросоюзна бюрократія, що цілеспрямовано працює на розмивання основ європейських націй та європейської цивілізації.

Отже, світ націй має перемогти світ антинаціонального, космополітичного паразитування.

Коли нас питають, що таке націоналізм ХХІ століття, то ми впевнено відповідаємо – це повернення життю його повноти, це і є саме життя, це є кров в наших жилах і дух в наших серцях.

Націоналізм ХХІ століття – це гордий виклик безвиході та радісна боротьба за перемогу націоналістичної революції, яка тільки і здатна надати сенс існуванню розрізненим індивідам, об’єднати їх у націю і дати їм величне, справжнє буття.

Андрій Іллєнко

Заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"

http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/010367/

Соціал-націоналізм і свобода

16 січня 2009

Свобода, як реальна потреба чи як спекулятивна демагогія, завжди була, є і буде однією з центральних тем політики. Очевидним є те, що в різних ідеологіях це поняття отримує дуже різне трактування. Кожна ідеологія, і соціал-націоналізм тут не є винятком, говорить дві речі: в чому полягає істинна свобода і як її досягти.

Чим є свобода для нас, соціал-націоналістів?

Нам часто закидають, що ми заперечуємо свободу. Якщо під "свободою" в цьому випадку розуміти ліберальне трактування свободи, то це свята правда, ми її заперечуємо. Але лібералізм та правдива свобода - речі абсолютно відмінні.

Свободу прийнято розділяти на негативну і позитивну. Негативна свобода - це той простір, у який не можуть втручатися інші. Власне, лібералізм і є апологетикою саме негативної свободи - звідси абсолютизація прав людини, теорія моральної автономії індивіда і тому подібні речі. Позитивна ж свобода - це можливість суб'єкта стверджувати себе у світі, більше того, це спроможність бути господарем свого власного Я. Цікаво і дуже характерно, що ліберальні теоретики так прямо і говорять, що позитивна свобода - це перший крок до авторитаризму, а для ліберального суспільства першорядну роль відіграє гарантія негативної свободи. А що таке авторитаризм, як не персоналізована влада яскравих осбистостей, які несуть персональну відповідальність за свої дії?

Соціал-націонаілстичне трактування свободи базується саме на її позитивному розумінні. Свободу не дають і не гарантують, її лише здобувають. Негативна свобода - це фікція, більше того, це фактичне відчудження індивідів одне від одного, атомізація і деконструкція нації. Свобода має сенс лише тоді, коли вона служить вищій меті. Якщо ти не вільний - це лише свідчення твоєї слабкості. Бо якщо б ти захотів - став би вільним. Тобі ніхто нічого не дасть - прийди і візьми все, що зможеш взяти. Якщо ти лінивий, бездарний дурень - то і далі задовольняйся тваринним гедоністичним існуванням. Якщо ж ти хочеш стати вільним - стан їм, а не скигли. Подолай в собі "людське, занадто людське" - страх, лінощі, дурість, і стань досконалою особистістю, вільною та готовою вести за собою інших. Відчуй дух вічної боротьби і включайся в неї, здобуваючи свободу і славу, або животій на манівцях життя, але і не вимагай тоді до себе поваги чи якихось гарантій свободи. Досягай свободи через збільшення власної сили заради великої мети, великого альтруїзму - ось який шлях вказує соціал-націоналізм.

Та ж сама логіка стосується і націй. Свобода нації - це її сила. Тільки могутня нація може дозволити собі розкіш бути вільною.

Тому говорити, що соціал-націоналізм заперечує свободу - це абсурд. Він не тільки її не заперечує, але і відкриває горизонт свободи набагато глибиннішої, аніж це робить той же лібералізм, який зводить людину до функції відірваного від Крові і Ґрунту виробника-споживача.

Не свобода у гріху, а свобода у величі - ось наш шлях.
Андрій Іллєнко
заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"